28. 01. 13.
    [share-buttons]
  • 25 січня у нас був визначний гість – фотограф-документаліст Максим Дондюк, який за останні роки здобув міжнародний авторитет і чиї фотографії публікуються у престижних свтіомих виданнях. Зустріч із ним була організована спільно із фотоклубом «Ч/Б.5×5». Для тих, хто не зміг прийти – основнці цитати Максима.


     
    Шлях до документальної фотографії. Дефініція жанру
     
    «До документальної фотографії я працював фоторепортером в одній із київських агенцій. Займався різноманітними темами. Знімав мітинги і прес-конференції. Якось я отримав редакційне завдання відзняти в Умані Новий рік хасидів. З цього почався мій перехід від фотожурналістики до документальної фотографії. Хоча це жанрове розрізнення ми отримали лише недавно: фотожурналістика, документальне фото, news фото. Ця різниця дуже умовна і насправді полягає лише у витраченому часі.
     
    «Особисто для мене, відмінність документальної фотографії від фотожурналістики – це глибокий аналіз подій, на які я приїжджаю. Фотожурналістів відправляють на події, які вони вже знають, їм просто необхідно зробити картинку того, що відбувається. Натомість документальна фотографія – це коли, ти приїжджаєш на місце події і поінформований про неї поверхово, а далі вже самостійно заглиблюєшся у неї, показуєш глядачу, що на твій погляд тут відбувається. Це твоя думка, твоя інтрепритація та аналіз події».
     
    «Документальна фотографія може розповідати про подію, про захід, людину. Одним із її напрямів є соціальна фотографія, яка вже заглиблюється у проблеми, війни і старається донести їх людям, котрі всіляко намагаються відмежуватися від проблем, вважаючи, що в них надто багато особистих негараздів і все решта їх не стосується».
     
    Із фотомайстерень. Поради.
     
    «Для мене документальний проект – це розповідь іншим про те, що ти бачиш, аналіз того, що відбувається. Для його реалізації необхідно багато часу. До прикладу, у проекті про туберкульоз, у мене є дві фотографії, котрі я відзняв за 15 хвилин, але й були періоди, коли впродовж двох місяців я не зробив жодного знімка. Я вважаю, що це великий успіх, якщо ти зробив хоча б одну фотографію в день, якщо мова йде про проект. Але зазвичай, ти просто ходиш з камерою і спостерігаєш, спілкуєшся, занурюєшся у цю метушню і лише тоді, коли щось побачиш – починаєш знімати. Не треба бігати і робити серійні фото, тисячу знімків на день. Мені здається, що це приведе тільки до втоми у відборі, коли ви будете обирати один знімок серед десяти, які відрізняються лише незначним ракурсом, як це часто буває. В таких проектах необхідно відходити від шаблонності».
     
    «У фотографію ви, наче у контейнер, вкладаєте емоцію. Емоційність кадру, я вважаю, передати дуже важко, якщо фотограф сам не відчуває, не контактує з тим, що відбувається. Якщо він приїхав просто зняти роботу, це буде технічний кадр, навіть якщо він композиційно ідеальний».
     
    «Успішна людина – це та, яка дев’ять разів впала, а на десятий піднялась. З першого разу нічого не вдасться».
     
    «Проект повинен бути індивідуальним. В цьому контексті, хочу навести цитату американського фото-і кінокритика Сьюзен Зонтаг: «Коли глядачів більше ніж учасників – це театральне шоу». Необхідно шукати теми, де ти один, аби тебе ніхто не відволікав, аби не починалась конкуренція: в кого кращий кадр. Треба зайняти свою нішу. Те, що для вас цікаве і те, куди ніхто не їздить».
     
    «Ви повинні навчатись спілкуватись з людьми».
     
    «У великому проекті, процес зйомки займає приблизно 10 відсотків. 90 відсотків роботи: концепція, ідея, спілкування з людьми, залагодження організаційних моментів, той «айсберг» якого зі сторони не видно».
     
    «Ідеальна доля проекту – це коли він живе своїм життям. Коли ти перестаєш над ним працювати, а він ще п’ять років мандрує світом».
     
    Що знімати?

    «Вуді Ален говорив: «Знімати необхідно те, що є цікавим для вас, що ви хочете показати людям». Треба фотографувати те, що вас зачепило, не важливо: красою, цікавістю, неординарністю.
     
    Якщо я вирішую щось знімати, то попередньо не читаю про цю тему літератури, не заходжу в Вікепедію, мені це нецікаво. Про все дізнаюсь у процесі зйомки. Я спілкуюсь з людьми, знаходжусь у цьому середовищі. Я хочу самостійно приїхати і провідчувати ситуацію, атмосферу і розповісти глядачеві, як на мою думку все відбувалось. Зрозуміло, це моя суб’єктивна думка, адже у фотографії не може бути жодної об’єктивності. Але тут все одно, все пропускається крізь себе».
     
    Проект як зміна творчого та особисто «Я»
     
    «Раніше першочерговим завданням у проекті про туберкульоз було висвітлення цієї проблеми, допомога людям. Зараз фотографія стала для мене не роботою, не хобі, а моєю життєвою філософією. Як для йоги – медитація, чи для монаха – молитва. З допомогою фотографії я осягаю світ і змінюю своє ставлення до людей, знімків. І навіть соціальна тема туберкульозу – це все одно пізнання себе. Вона змінила мене».
     
    «Проекти, які ти знімаєш стають частиною твого життя. Це як відносини з дівчиною, матір’ю, братом, другом, їх неможливо відділити. Я не існую окремо від проекту, ми одне ціле. Це період мого життя, його частина. Зрозуміло, він щось забирає, але й натомість щось дає».
     
    Проект присвячений туберкульозу. Мотивація й робота над ним
     
    «Коли я працював фотожурналістом, то зіштовхувався з багатьма соціальними речами, які викликали в мене несприйняття. Я не міг зрозуміти, чому ЗМІ їх не висвітлюють. Відтак я усвідомив, що хочу зняти соціальний проект, присвячений туберкульозу. Постійно варився в цій темі. Вона виявилась дуже близькою для мене. В певний момент я зрозумів, які мізерні знання про туберкульоз у мене були. Ну кашлянув, захворів. Проте коли почав заглиблюватись, то мене вразила ця божевільна статистика: близько 10 тисяч людей щорічно, близько 30 осіб добу помирають від цієї недуги в Україні. 1,5 % населення офіційно лежить у диспансері. Але про це всі мовчали. Говорили лише 24 березня в День туберкульозу і все».
     
    «На момент задуму, я ще працював у агентстві. І по своїй наївності вірив, що за 2 місяці мені вдасться зняти репортаж. «Переговори» із тією лікарнею, де дійсно перебувають хворі з важкими формами туберкульозу, зайняли півроку – саме стільки часу мені знадобилось, аби «проникнути» туди. Це була контрастна картина, до тих медичних установ, в які мене возило Міністерство здоров’я, де перебувають люди з легкими формами і все виглядає досить пристойно».
     
    «Спершу я намагався передати цю проблему яскраво. Проте, коли зіштовхнувся з нею віч-на-віч, то вже не міг відмежувати від себе. Я пропускав крізь себе усе побачене. Це стало частиною мого життя. Я їздив у лікарні, жив там, спілкуватись з хворими, фотографував туберкульоз у тюрмах. З багатьма спілкувався по кілька місяців. Більшість людей померли. Чимало похоронив».
     
    «Коли ти постійно контактуєш зі смертю, з людьми, які помирають, які гинуть в тебе на очах і які знаючи, що завтра їх не буде, сьогодні усміхаються і сміються, це змінює тебе. Змінює як людину, як фотографа, перевертає твій світогляд. Твої цінності стають іншими. Я перестав сприймати людей, які не зрозуміло чому бідкались, що в них немає замовлень, зйомок, що хтось посварився з дівчиною, не може купити новий мобільний телефон. Бо це реально нісенітниці. Щоденно я бачив людину, яка наступного дня помирала. Чи через день, чи місяць. Контакт з смертю примушує дуже гостро відчувати життя, цінити те, що ти є».
     
    І на завершення…
     
    «Збагачуйте свій світогляд, внутрішній світ. Колекціонуйте свої ідеї. Записуйте їх на маленьких папірцях і вкидайте до коробки та час від часу переглядайте. В кожної людини в голові крутися безліч ідей, дуже важливо їх фіксувати. Заведіть собі для них спеціальну коробку. І раз на пів року все перечитуйте. Не всі з них ви захочете реалізовувати, але одна з 10 точно буде вартою бути втіленою у життя!»
     
    Роксолана Савчин, “Vgolos”
     
    ось сайт Максима, де можна переглянути його роботи
    maximdondyuk.com